24/02/2026
Чотири роки повномасштабної війни росії проти України.
Чотири роки болю, втрат, боротьби й незламності.
Ми встояли тоді — у перші години, коли світ ще не вірив, що Київ вистоїть.
І сьогодні ми не маємо права здатися.
Хтось прокинувся від вибухів.
Хтось — від телефонного дзвінка серед ночі:
«Почалося…»
«Ти чуєш?»
«Вони бомблять…»
Хтось сам телефонував найріднішим — мамі, татові, коханій людині, друзям — і не знаходив слів.
У кожного з нас свій перший ранок війни. Свій перший страх. Свій перший вибір.
Ми не підняли білий прапор.
Ми стали на захист жовто-блакитного.
Ми стали волонтерами, військовими, медиками, водіями, тилом.
Ми тримали дітей за руки в укриттях.
Ми вчилися жити без світла — але не без віри.
Ми втрачали — але не втратили себе.
Ці спогади болючі. У кожного — свої.
Та саме вони нагадують, ким ми стали.
Поділіться: з чого для вас почалася війна?
З якого дзвінка?
До кого ви телефонували першими?
Що ви відчували в ту мить?
Пам’ятаємо. Тримаємося. Боремося.
І не здаємося.
Слава Україні 🇺🇦
